На другу ніч війни я дивилася рецепт коктейлю молотова, ще до того як він став "популярним" і загальновідомим для будь-якого українця
<blockquote>
On the second night of the war, I watched a recipe for a Molotov cocktail, even before it became "popular" and well-known to any Ukrainian
</blockquote>

![Screenshot_20220319_230851.jpg](https://images.hive.blog/DQmXaCD1evcsoXpYw94FH7zH5kvjt6nrDaLqbgTFdzEFC3g/Screenshot_20220319_230851.jpg)


<a href="https://www.instagram.com/p/CbLGCP-qWr-/?utm_medium=copy_link">photo</a>

Сьогодні я читаю про ядерну та хімічну зброю.
Тому що в голові окрім того що це "кінець "немає поглиблених знань.
Щиро вважала це атавізмом, непотрібними речами в житті сучасної людини. 
Але ж ні. 
Цей вечірній досуг як певний акт мазохізму. 


<blockquote>
Today I read about nuclear and chemical weapons.
Because in the head, except that this is the "end" there is no in-depth knowledge.
I sincerely considered it an atavism, unnecessary things in the life of modern man.
But no.
This evening leisure as a certain act of masochism.
</blockquote>

![IMG_20220320_001511_797.jpg](https://images.hive.blog/DQmeBPYe8wKfRHkYx5chTo7XA6tZJuDBrDs9VU2yQrQ2EZz/IMG_20220320_001511_797.jpg)

Але порівняно з тим, що відбувається навкруги, то квіточки. 
Загиблі люди
Стерті з лиця землі міста. 
Люди, що знаходяться в оточенні без їжі і води

Люди, що намагться виїхати за умовами руської рулетки. Коли одну машину пропускають, а іншу розстрілюють, і коли одна дитинка в ній вижила, а ці тварі не дозволяють забрати, чекають поки машина запала і дивляться як дитина згорає заживо. 

<blockquote>
But compared to what is happening around, the flowers.
Dead people
Erased from the face of the earth.
People surrounded by food and water

People who will try to leave under the conditions of Russian roulette. When one car is passed and another is shot, and when one child survives in it, and these creatures are not allowed to be taken away, they wait until the car catches fire and watch as the child burns alive.

</blockquote>


Як можна прийняти таку реальність? 
Мені страшно жити не тільки під бомбами, а взагалі на землі, знаючи що її топчуть такі....  Я не знаю як їх назвати. 

Кожного вечора  мої діти плачуть. 
Вони сумують за домом, рідними, друзями. І кожного вечора мені все важче не ревіти разом з ними, а знайти правильні слова. 


Ми вчимося радіти кожній хвилині. 
Тому що нажаль вони знають, що життя може стати важким, або взагалі обірватись. 
Я цілую 30 пальчиків своїх хлопців і радію, що вони посмізаються уві сні. 

Я не можу запропонувати їм кращий світ. 
І не можу забезпечити повну безпеку від цього божевілля. 
Але можу подарувати їм любов і надію.
❤️🇺🇦
 
<blockquote>
How can such a reality be accepted?
I'm afraid to live not only under the bombs, but on earth in general, knowing that it is trampled by such .... I do not know what to call them.

Every night my children cry.
They miss home, family, friends. And every night it's harder for me not to roar with them, but to find the right words.


We learn to rejoice every minute.
Because, unfortunately, they know that life can become difficult, or end at all.
I kiss 30 of my guys' fingers and I'm glad they're laughing in their sleep.

I can't offer them a better world.
And I can't be completely safe from this madness.
But I can give them love and hope.
</blockquote>
❤️🇺🇦